Історія та спадщина

Перегляди: 6024

Перша згадка

 Місто Корець вперше згадується як Корчеськ під 1150 р. у Київському літописі, який є складовою літопису Руського (Іпатіївський список). Сама згадка пов”язана з подіями княжої міжусобиці та боротьби за Київський стіл.

 2 вересня 1149 року київським князем було проголошено Юрія Володимировича Довгорукого, сина Володимира Мономаха, який у битві під Переяславом переміг свого племінника Ізяслава Мстиславовича, що правив у Києві у Києві з 1147 року. Ізяслав, втікши після Переяславсь-кої битви до Володимира на Волині, покликав собі на допомогу угорські, польські та чеські війська і об”єднаними силами під командуванням свого брата Володимира рушив до Луцька з метою підготовки наступу на Юрія. Юрій же, зібравши своє військо та війська своїх синів і заручившись підтримкою Галицького Володимирка Володаревича, прийшов до свого брата В”ячеслава у Пересопницю. Домігшись посередництвом переговорів того, що іноземні війська покинули Ізяслава, Довгорукий вирушив до Луцька, облога якого тривала з 8 лютого до 21 березня 1150 року. Взявши на себе роль миротворця, Володимирко Галицький, який перекривав Ізяславу шлях з Володимира до Луцька, замирив дядька з племінником. Останні згодом у Пересопниці уклали між собою договір, за яким до Ізяслава поаерталося його майно, захоплене під час Переяславської битви. Та Довгорукий пізніше проігнорував цю угоду. Тоді Ізяслав вирушив на Київ і зненацька під Пересопницею натрапив на табір Гліба, сина Юрія. Захопивши обоз і більшу частину Глібової дружини, Ізяслав обложив свого двоюрідного брата у Пересопниці. Саме стосовно цієї події й згадується вперше у Київському літописі Корець.

 Літописець пише: “І Гліб, виславши послів, сказав Ізяславу: “Як мені Юрій отець, так мені й ти отець, і я тобі кланяюсь. Ти з моїм отцем сам відаєшся, а мене пусти до отця мойого. А я до тебе сам поїду і поклонюся тобі”. Ізяслав, отож, цілував йому образ святої Богородиці й сказав йому: “Ви мені своє, браття. До вас нема речі ніякої. А зобиджає мене твій отець, і з нами не вміє він жити”.

 Гліб виїхав і поклонився Ізяслву. Ізяслав же покликав його до себе на обід, і тут пообідавши, узяв його звідти з собою до Дорогобужа, а там приставив до нього свого сина Мстислава провести його до города Корчеська. І тоді, провівши його за Корчеськ, сказав йому Мстислав: “Поїдь же брате, до отця свойого. А то волость отця мойого і моя - по Горину”.


Походження назви міста та назв його околиць і кутків

 У перших літописних згадках Корець зафіксовано під назвами Корчесь, Коречеськ. Існує кілька версій цих назв, і в усіх за основу взято слово-корінь “корч”, яке в українській мові має декілька значень, основне з яких “пень, викорчуваний з корінням; кущ, який має дуже розвинуте, покручене коріння”. Хоча стосовно самої назви міста більше підходить білоруське тлумачення слова “корч”: “нова земля на місці, розчищеному від лісу “. Тобто саме на такому місці, можливо, було закладено древній Корчеськ. Досить поширеною є і гідронімічна версія – від назви річки Корчик.

 Сучасна назва “Корець” прийшла на зміну древній у ХІV ст. у період формування української мови на основі давньоруської, під дією контактних утворень на “-ець”. Вже в 1465, 1483, 1498 роках ця назва трапляється в офіційних документах. Власне, саме слово “корець” з наголосом на другому складі означає староукраїнську міру сипучих речовин (від 80 до 128 літрів). Сучасна вимова назви міста передбачає наголос на першому складі.


 

Історія Кореччини від палеоліту до початку утворення держави у східних словян

 Найдавніші знахідки,зроблені на території Корецького району, відносяться до періоду палеоліту (35-11 тисяч років тому). У цей період людина вже навчилася виготовляти різноманітні знаряддя праці з каменю, про що свідчать виявлені на території Корця крем”яні вироби.

 На території району, поблизу села Новий Корець, знаходиться одна з найдревніших курганних груп Рівненської області. У 1982 року один з курганів цієї групи дослідила експедиція Рівненського краєзнавчого музею. Під курганним насипом виявлено давнє поховання та супроводжуючі речі, що дозволяє віднести знахідки до епохи ранньої бронзи, а саме - до городоцько-здовбицької культури шнурової кераміки, представники якої мешкали на великих просторах Південної, Східної та Центральної Європи у другій половині ІІІ – першій половині ІІ тисячоліття до н.е. Обряд поховання є характерним для цього часу: покійник лежав у скороченому стані, тобто в позі сплячої людини або ж плоду в материнському лоні. Це вказує на віру тогочасних людей у повторне життя померлого в іншому, потойбічному світі – померлий, похований таким чином, обов”язково прокинеться і повторно народиться. А тому в могилі лежали також речі, які будуть необхідні воскреслому в його новому повсякденному житті: кам”яна сокира, крем”яні знаряддя, глиняний посуд. Могильник під Новим Корцем нараховує 15 добре збережених курганів і є єдиною подібною пам”яткою на Рівненщині.

 Наступні знахідки відносяться до бронзового віку: на околиці села Копитів знайдено спис стжижовської культури, племена якої населяли північно-західну частину Волині, та крем”яне вістря до нього. До бронзової доби належать також знахідки крем”яних ножа, сокири і проколки, а також вовчого зуба-амулета в урочищі Річеччина.

 З кінця ХVІ і до ІХ століття до н.е. на великих просторах Європи розвивається тишинецько-комарівська культура, до якої належать нижні шари багатошарового поселення за 1,5 кілометра від села Харалуг. У цьому ж поселенні знайдено сліди могилянської групи пам”яток культури Волині (VІІ-VІ століття н.е.), а також милоградської культури (друга половина І тисячоліття до н.е.), а які належать до ранньозалізного віку.

 У І столітті нашої ери територію Волині населяли зарубинецькі племена. Окремі залишки цієї культури було знайдено на території села Сапожин у 1936 році польськими археологами. У другій половинні І тисячоліття нашої ери територія Корецького району була прикордонням між землями волинян, які мешкали на захід від Горині, та древлян (на схід від Случа). Але яке саме з цих племен населяло корецькі землі, достеменно не відомо, оскільки розкопки проводилися недостатньо і багато стародавніх курганів залишились нерозкопаними.

 У 1965 році поблизу села Морозівка на лівому березі річки Корчик виявлено слов”янське поселення VІ-VІІ століть.

 У 1983 році експедиція Рівненського краєзнавчого та Корецького історичного музеїв дослідила курган у селі Гвіздів, а у 1985 році здійснила розкопки поблизу села Велика Клецька, на могильнику, що складається з чотирьох курганів. Ці кургани були насипані слов”янами-язичниками, про свідчать залишки вогнища складали в певному місці, над якими насипали земляний горб). У Гвіздівському кургані поряд з рештками поховання знайдено оплавлені внаслідок дії вогню бронзові вироби, кольорову скляну намистину та уламки глиняного посуду. У кургані поблизу Великої Клецьки археологи натрапили на залізний ніж, уламки гончарного та ліпного посуду. Остання знахідка вказує на більш ранню дату цього кургану - ІХ століття.

 Кургани-могильники, які належать до часу формування держави у східних слов”ян (ІХ-Х століття), розташовані у центрі села Гвіздів. Серед них є досить великі за розмірами – висотою до двох і діаметром понад 15 метрів.

 До періоду Київської Русі можна віднести городища, розміщені поблизу сіл Сапожин, Стовпин і міста Корець. Зокрема, біля села Сапожин, в урочищі Вал, знаходиться городище ХІ-ХІІ століть. Воно лежить на рівнині, оточене валом, залишки якого зберіглися з південної та східної сторін городища. З південного сходу помітно слід колишнього рову. Це городище, ймовірно, є залишком міста Сапогинь, яке згадується у літописі під 1151 роком. Обстежене воно було в 1961 році,й на його території виявлено керамічний матеріал.

 Поблизу Стовпина городище розташоване на мисі, який підвищується над долиною на 4 метри. Воно відрізане від плато дугоподібним ровом і захищене стрімкими схилами. Розміри городища становлять приблизно 52х65 метрів, а довкола нього знаходяться пригороди. Розкопки проводились у 1960 році.

 Корецьке городище знаходиться за 1 км від міста у напрямку урочища Шитня, на підвищеному ерезі річки Корчик. Воно має підтрикутну форму розміром 52х63 метри і обведене подвійним валом до 2 метрів заввишки та ровом. Виявлене наприкінці ХІХ століття, обстежене у 1960 році. На його території виявлено кераміку давньоруських часів.

 До періоду Київської Русі належить і могильник поблизу села Устя в урочищі Могилки (розкопаний у 1937 році Я.Фітцке) та половина давньоруської монетної гривни новгородського типу, яку було знайдено на території села Черниця.

 Знахідки круглих, метрів зо два в діаметрі, домниць (примітивних залізоплавильних печей) свідчать про те, що у давнину на території Корецького району добували болотну залізну руду. Розташовані ці домниці на території між селами Даничів і Залізниця. Деякі з них траплялися з рудою або вже готовим металом впереміжку з деревним вугіллям. Часові межі так званого даничівсько-залізницького металургійного комплексу приблизно датуються ХІ-ХVІ століттями, хоча цілком імовірно, що руду тут добували і більш ранні часи.

 Під час копання меліоративного каналу біля урочища Круг було викопано кілька брил залізної руди. У середній школі села Користь зберігається залізний меч. Якщо буде підтверджено, що цей меч виготовлений саме із залізної руди, тоді можна буде з впевненістю говорити, що поряд із залізоплавильнями в цій місцевості існували і зброярні, а також стверджувати, що згадуванні в “Слові о полку Ігоревім” мечі харалужниє” отримали свою назву від села Харалуг Корецького району.


 Період феодальної роздробленості (ХІІ –середина ХІV століття)

З наведеної вище першої згадки про Корець видно, що в 1150 році місто вже існувало. Це підтверджують і результати археологічних досліджень, згідно з якими можна зробити висновок, що час виникнення Корця датується 1100 роком. Є також свідчення, що в 989 році у водах річки Корчик було хрещено місцевих слов”ян, а в 1064 році ігумен Києво-Печерського монастиря Варлаам заклав на місці сучасного Корця жіночий монастир Благовіщення Пресвятої Богородиці, який був зруйнований татарами у 1242 році. Проте ці дані не підтверджені документально, хоча гіпотетично і можна припустити, що монастир виявився саме тим осередком, навколо якого почало утворюватись міське поселення.

 Розвиток міста в часи руських князівств і міжусобних воєн визначило, насамперед, його вигідн стратегічне положення. З огляду на обставини Корчеськ виявився прикордонним містом між Волинською та Київською землями, за який постійно вели між собою боротьбу волинські та київські князі. Для того ж, щоб визначити, до якої з земель належав Корчеськ, потрібно спочатку розібратися з кордонами між Київщиною та Волинню.

 Згідно з рішенням Любечського з”їзду руських князів у 1907 році, володіння київського князя на заході простягалися до річки горина (Горинь). Але, за літописним свідченням 1150 року, син волинського князя Ізяслава Мстислав говорить синові київського князя Юрія Довгорукого Глібу, провівши його за Корчеськ: “Поїдь же, брате, до отця свойого. А то волость отця мойого і моя - по Горину”.

 Судячи зі слів Мстислава, межею між землями була Горинь. Проте Корчеськ лежав на 35 кілометрі східніше Горині, й Мстислав провів Гліба за нього, ніби за своєрідний поріг володінь волинського князя. Те, що місто було прикордонним, підтверджують і результати археологічних розкопок. Сильно укріплене трикутне городище з двох сторін було оточене валами та ровами, які з”єднувалися з річкою, що прикривала його з тилу. Фронтом городище було повернуте в бік Києва – на схід.

 Таким чином, виникає питання: до якої землі належав Корчеськ на момент першої згадки ? На думку В.Рички, незважаючи на рішення князівського з”їзду в Любечі у 1907 році, західні кордони Київської землі не збігалися буквально з течією Горині, а фіксувалися за місцезнаходженням погоринських міст, до складу яких він відносить і Корчеськ.

 М.Котляр, спираючись на літописні дані, відносить Корчеськ до Волині й зазначає, що роль кордону між двома землями відігрівав Чортів ліс, який починається за Корчеськом і тягнувся до Київського прикордонного міста Ушеськ (92 км на північний схід від Корчеська).

 Належність Корчеська до Волинської землі підтверджується й тим, що населення міста підтримувало під час міжусобиць саме волинських князів. Так, коли в 1151 році Ізяслав Мстиславович відновив боротьбу за київський князівський стіл і вирушив проти Юрія Довгорукого, корчеські жителі “… вийшовши з радістю поклонилися йому. Ізяслав же, проминувши город здалека, став на річці Корчик, не дійшовши до річки Случ. Михайло Грушевський вважав, що таким чином мешканці Корчеська та інших міст заявляли про свою участь у політичних справах. Також можливою є версія, що землі між Случем і Горинню були нейтральною територією, як це одноразово траплялося в наступних століттях.

 Після походів волинського (згодом – київського) князя Ярослава Ізяславича в 1173-1174 роках річка Случ стає природним східним кордоном Волині, а Корчеськ входить до складу Волинського князівства.

 У 1199 році волинський князь Роман Мстиславич об”єднав Галичину з Волинню, внаслідок чого виникло нове державне утворення на руських землях – Галицько-Волинське князівство, до складу якого увійшов і Корчеськ, котрий продовжував залишатися прикордонним містом, будучи при ьому важливим пунктом на шляху до Києва. В адміністративному відношення місто належало до Дорогобузько-пересопницької землі.

 У 1239 році князь Данило Галицький приєданв Київ до свого князівства, у зв”язку з чим Корчеськ втратив свій прикордонний статус. У тому ж році розпочалися татарські набіги на українські землі. Більша частина міст, розташованих на схід від Корчеська між річками Случ і Тетерів, піддалися татарам, а їхнє населення стало зватися “татарськими людьми”, що теж негативно вплинуло на розвиток міста, оскільки утрруднювалися відносини з Києвом. Цю проблему було вирішено протягом 1255-1258 років, коли син Данила, Шварно, на чолі литовського війська (він був зятем великого князя Литовського) зайняв ці міста і вчинив жорстоку розправу над всіма, хто добровільно пішов услужіння татарам. Особливо вперто оборонялися від військ Шварна жителі сусіднього з Корчеськом Возвягля (пізніше – Звягель, тепер – Новоград-Волинський), які не могли розраховувати на милість, оскільки дуже тісно співпрацювали з татарською владою і офіційно відмовилися від покори галицько-волинському князю. Шварно був змушений звернутися до батька з проханням про допомогу. Данило Галицький відгукнувсяна це і став з військом в околицях Корчеська. Вже одна його присутність змусила возвягельчан припинити опір.

 Починаючи з середини ХІІІ століття, центр суспільно-політичного життя Галицько-Волинського князівства поступово зміщується на захід, де головна увага приділялася відносинам із сусідніми державами – Польщею, Угорщтною, Чехією, та на північ, де почала набирати силу нова держава – Велике князівство Литовське, князі якого починають проводити активну експансію українських земель. У цей період Корець переживає короткочасний занепад і його населення не бере дієвої участі у житті держави.

 Протягом ХІІ-ХІV століть головну роль в економіці міста відігравала торгівля. У добу феодальної роздробленості через Корець проходив шлях на Київ, який вів з Волині й з “Ляхів”. Цей шлях залишався головним та найбільш вживаним і після утворення Галицько-Волинського князівства. пролягав він з Володимира-Волинського через Луцьк, Дорогобуж, Корець, Возвягль, мичеськ, Воздвижень, Білгород – до Києва.


 Литовсько-польський період (середина ХІV століття - 1647 рік)

 У 1340 році помер останній волинський князь з роду Романовичів – Юрій ІІ Болеслав. після його смерті князем на Волині став син великого князя литовського Гедиміна Любарт, який номінально вважався галицько-волинським князем. Але в Галичі правив перемишльський воєвода Дмитро Дедько. Таким чином, Волинь князівства Литовського, хоча до середини ХV століття зберігала статус князівства, який втратила в 1452 році й стала звичайною провінцією Литовської держави.

 У соціально-економічному плані життя Волині в другій половині ХІV - на початку ХV століття характеризується зростанням великого феодального змелеволодіння, яке тут було найбільш розвинуте порівняно з іншими українськими землями. Це стосувалося як сільськогосподарських угідь, так і населених пунктів, у тому числі міст, зокрема Корця. Литовський уряд заохочував цю політику, залишивши за українськими князями-магнатами їхні землі з умовою васальної залежності від великих князів литовських. У свою чергу, ці магнати проводили подібну політику стосовно своїх васалів.

 Так, у 1341 році князь Любарт надав праправнуку Данила Галицького, князю Федору Острозькому, у володіння Острозький уділ з містами Острог, Заслав і Корець. У 1386 році великий князь литовський Ягайло Ольгердович підтвердив права Федора Острозького на Острог і цією ж грамотою надав йому право на володіння Корцем з прилеглими селами. Таким чином, князі Острозькі стали першими власниками Корця, який отримав статус приватновласницького міста.

 На початку ХV століття Корець переходить до представників литовської великокнязівської династії Гедиміновичів, які зробили місто центром своїх володінь і стали зватися князями Корецькими. Корецькі разом з іншими князями утворювали верхівку суспільної ієрархії на ураїнських землях, засідали в “Раді Панів”, займали високі урядові посади. Нариклад, князь Богуш Корецький був воєводою волинським, старостою луцьким, брацсавським і вінницьким.

 За віросповіданням князі Корецькі були православними, виступали фундаторами церков і монастирів. Проте після смерті князя Костянтина Костянтиновича Острозького, життя і діяльність якого були своєрідними гарантами православ”я в Україні, розпочався масовий перехід представників магнатських родів у римсько-католицьку віру та їх ополячення. Серед інших це зробили і князі Корецькі.

 За кількістю земельних володінь на Волині Корецькі посідали п”яте місце відразу за Острозькими, Збаразькими, Сангушками і Чарторийськими і входили до числа 13 магнатських родів, яким належало більше половини волинських селянських господарств.

 Були серед Корецьких і видатні, героїічні постаті. Молодші представники цього роду були серед перших організаторів Запорізької Січі. Василь, Лев і Олександр Корецькі загинули в битві з татарами під Сокалем у 1519 році.

 Самійло Корецький був одружений з дочкою молдавського господаря Ієрамії Могили Катериною, підтримував зброєю, спираючись на козацтво, його сина петра (майбутнього київського митрополита) та самого Ієремію, а загони Корецького кілька разів відстоювали молдавські землі у боротьбі з турками. Втручання Самійла Корецького у династичну війну 1612-1616 років у Волощині свідчило про його великий авторитет і впливовість. Він брав участь у боях з турками під Цецорою, а в 1622 році був схоплений та страчений ворогами. Його мужня смерть залишила слід в усній народні творчості. Так, в архіві Корецького монастиря зберігся зразок селянської легенди, нібито записаної з уст княжого хлопця-джури: “І привели басурмани його на площу Стамбула, і на ногах його були диби з дерева, і вкопали стовпи в п”яти корабелях (турецька шабля) висоти, і зробили на горі перекладину, прив”язали шнура і до нього гака тяжкості 5 кіп грошей мідних, повісивши його за власне ребро. А опісля князь взяв люльку і курив її, висячи, і відійшов із землі басурманської в царство вічності”.

 Свою діяльність у Корці нові власники розпочали, насамперед, з організації оборони міста проти нової небезпеки, яка з ХV століття почала загрожувати українським землям – турецько-татарських нападів. Ще в 1386 році князь Федір Корецький на кручі над Корчиком заклав дерев”яний замок, який оточили глибоким ровом, наповневши його водами річки. У 1495 році замок витримав татарську облогу. Нападники були розбиті під його стінами об”єднаними силами корецьких міщан і війська, очолюваного князем С.Голь-шанським.

 У другій половині ХVІ століття князь Богуш Корецький повністю перебудував замок, укріпивши його мурами, внаслідок чого споруда стала майже неприступною “могутньою цитаделлю”.

 На кінець ХV століття Корець входив до числа 35 міських поселень, які існували в той час в україні, але його розвиток, як і розвиток інших міст, проходив ще повільно. У середині ХVІ століття на українських землях, що перебували під владою Великого князя Литовського, нараховувалось майже 150 міст і містечок. З них містами вважалося 45 населених пунктів. Згідно з класифікацією, запропонованою П. Сасом, вони поділялися на: малі (до 200 будинків), середні (від 200 до 700 будинків) і великі (понад 700 будинків). Корець входив до числа малих міст. Він був позначений у тому чсилі інших 29 населених пунктів Волині на географічній карті Європи, яку уклав у 1554 році фламандський картограф Герард Меркатор.

 У 1569 році в місті Люблін було укладено унію Великого князівства Литовського з Польським королівством, внаслідок чого утворилася нова держава - Річ Посполита. Волинь, нарівні з Підляшшям, Київщиною та Брацлавщиною, відійшла у підпорядкування Польщі. На її території було утворено Волинське воєводство, а Корець увійшов до складу Луцького повіту цього воєводства як центр волості, що нараховувала 90 населених пунктів, у тому числі три (крім Корця): Межиріч, Киликиїв, Ярунь. У такому адміністративному підпорядкуванні місто перебувало до 1648 року.

 Саме підписання унії викликало неоднозначну реакцію серед українських магнатських родів. Українське панство боялося, що об”єднання Литви з Польщею негативно вплине на його станові права та привілеї, які будуть урізані або скасовані на користь польської шляхти. Серед Магнатів, які найдовше різноманітними способами противилися після того, як король пригрозив йому репресіями.

 Тим часом в Україні в цілому й особливо на Волині продовжували зростати великі феодальні землеволодіння. Так, наприклад, князь Яхим (Юхим, Єфимій) Корецький (близько 1550 – не пізніше 1617 року), крім міст і сіл Корецької волості у Волинському воєводстві, володів: містом Торговиця, селами Дуплинки, Новосілки, Токарів, Величівка, Мхарів, Бесідки, Чорнокали; у Київському повіті Київського воєводства – містами Білилівка та Ходосівка, селом Раставиця; у Брацлавському повіті Брацлавського воєводства – містом Губин, а також багатьма іншими населеними пунктами на території цих воєводств.

 Згідно з тарифним переписом 1629 року князь Карл Корецький мав у своєму володінні 90 поселень, в яких нараховувалося 2392 дими. Князь Самійло Корецький за подимним реєстром 1640 року був власником 1373 димів. У цілому ж перед національно-визвольною війною українського народу 1648-1657 років чотири представники роду Корецьких володіли: на Волині - 6344 дими, на Київщині - 2432 димами, на Брацлавщині - 2406 димами, що загалом становить 11173 дими, або ж понад 57 тисяч підданих.

 Як правило, князі Корецькі особисто управляли лише Корцем і навколишніми селами, а більшість своїх володінь, особливо в інших воєводствах, здавали в оренду посесорам.

 Розвиток внутрішнього та зовнішнього ринку спонукав феодалів до перетворення своїх маєтностей на фільварки, тобто до провадження власного господарства з вирощуванням хліба на продаж і переробкою сільськогосподарської сировини, яке було засноване на постійній щотижневій панщині. Документальною основою впровадження фільварськового господарства стала “Устава про волоки”, видана у 1557 році великим князем литовським і королем польським Сигізмундом ІІ Августом. Почали утворюватися фільварки і в Корецькій волості, де на першу половину ХVІІ століття із 70 сіл, які безпосередньо підпорядковувалися князю Карлу Корецькому, 52 було об”єднано у 18 фільварків (у середньому 2-3 села у фільварку).

 Зростання феодального землеволодіння призводило до посилення кріпосної залежності селян. Правове становище селянства на волинських землях, у тому числі й у Корці та волості, визначалося Литовськими статутами, а після Люлінської унії - і польським державним законодавством. Згідно з цими правовими нормами власність на землю мав лише шляхетський стан, що було його класовим (становим) привілеєм. Селянство на землях феодалів перебувало під їх необмеженою владою. В “Уставі про волоки” підкреслювалося, що не тільки селянське майно, а й сам селянин належить феодалові. “Артикули” польського короля Генріха Валуа від 1573 року впроваджували необмежену панщину в маєтках, а Литовський статут 1588 року остаточно ввів українське селянство до закріпаченого стану.

 Основною формою протесту селян проти панської сваволі стали втечі в степи, до козаків, або ж від одного поміщика до іншого.

 Селянські заворушення не пройшли повз увагу козаків. Після того, як вони припинили війну з турками, їхня головна увага була звернута до внутрішнього становища в Речі Посполитій. Багато селян тікали на Запоріжжя. Від них і дізнавалися запорожці про дійсне становище в краї.

 Козацькі повстання розпочалися в грудні 1591 року виступом Криштофа Косинського. Загін реєстрових козаків заволодів Білою Церквою, що стало початком повстання, яке згодом охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля та перкинулася на Волинь. Але на початку 1593 року повстання, яке очолили Северин Наливайко та Григорій Лобода. Наприкінці 1595 – на початку 1596 року на Волині активно діяв загін міщан і селян, про який згадується у гродській книзі під 7 березня 1596 року. У записі повідомляється, що дві сотні людей - міщан містечка Межирічі (тепер - село Великі Межирічі Корецького району) – на чолі з Охрімом Гуменецьким, теж межиріцьким міщанином, який іменував себе “сотником”, нападали на панські маєтки, громили шляхту. Озброївшись, цей загін у 1596 році напав на маєток місцевого пана Олександра Семашка. На боці цієї сотні, яка називала себе сотнею війська Лободи, були місцевий урядник та орендар. Цілком могло бути, що це відповідало дісності, оскільки Григорій лобода розсилав людей “з Оруча на різні місця”, зокрема до Корця та Межиріча.

 Приблизно 20 лютого 1596 року Наливайко, який на той час перебував у Степані, отримав інформацію від свого шпигуна з Луцька про приїзд коронних жовнірів на Волинь. Тому він скасував свої плани походу на Олику та Луцьк і одразу рушив у напрямку Корця. Протягом лютого 1596 року Корець перебував під контролем повстанського війська. Та не всі великі землевласники внаслідок цього виступу втратили свої багатсва. Деяким з них, у тому числі й князю Яхиму Корецькому, Наливайко обіцяє не зачіпати їхніх маєтків. Та повстання зазнало поразки.

 Розвиток феодального землеволодіння та феодальних відносин на українських землях у ХІV- ХVІІ століттях передбачав зростання торговельної активності в містах, посилення товарно-грошових відносин, розвиток торговельних шляхів, один з яких проходив через Корець - зі Львова і Луцька - на Київ.

 У місті існував також митний прикомірок Луцької митної комори. Існування численних внутрішніх мит призводило до подорожчання товарів, а часто робило економічно невигідною їх доставку на ринки. Згідно з листом польського короля Казимира ІV Ягеллончика, який датується між 1463 та 1475 роками, до луцького старости Андрія Леонтовича, маршалка волинського Олізара Шиловича та намісника перемильського Андрія Волотовича, у Корці було встановлено такі мита: “… від навантаженого воза по два гроша, а від порожнього не треба брати, а приїде хто і проживає більше чотирьох тижнів хоч один день і за це також по два гроша…”. Отже, митом обкладався не тільки проїзд з товарами через місто, а й перебування в ньому купців понад встановлений термін.

 Не задовільняючись такими митними ставками, місцевий магнат у першій половині ХVІ століття вві власне мито – “мито нове незвичайне”, яке передбачало по два гроша брати вже не з кожного воза, а з кожного коня, і корім того, скопне мито з хутрового звіра. Подібні самочинні мита вводили у своїх маєтках й інші шляхтичі. У зв”язку з цим луцькі міщани звернулися до луцького гродського суду зі скаргою на шляхту Луцького і Володимирського повітів, у тому числі й на князів Корецьких. Її було передано на розгляд урядових ревізорів, у вироку яких від 15 червня 1545 року говорилось про відновлення мит у межах, вказаних у листі казимира. Всі інші мита мали бути скасовані. Стосовно ж Корця у вироку зазначалося: “…в Корці князю Корецькому брати мито згідно з листом короля Казимира від навантаженого воза по два гроша, а від порожнього воза і від хутрового звіра скопного мита не брати, бо сам (князь) на сеймі не був і підтверджуючих листів на те скопне мито не показав”.

 Таким чином, бачимо, як держава намагалася регулювати митні відносини, хоча у більшості випадків державні чиновники збором мита самі не займалися, віддаючи це право на відкуп або в оренду торговим людям.

 Економіка Корця базувалася переважно на торгівлі лісовими товарами (попелом, поташем, деревиною). Місто було її центром на волинських землях. Тут існували великі централізовані склади (шпихліри), до яких звозили продукцію, виготовлену в навколишніх лісах, а звідси вже розпродували або ж вивозили на продаж. Власниками шпихлірів у більшості були купці-німці, а постачальниками до складів – дрібна українська шляхта.

 Найактивнішу участь у цій торгівлі брала міщанська верхівка. Корецький війт томило Манцевич у 80-х роках ХVІ століття наймав для виробництва поташу ремісників-німців, а збував свій товар у Гданську.

 Окрім розвитку західної та східної торгівлі, в першій половині ХVІІ століття Корець значно зріс як місто і був важливим суспільним і торгово-економічним центром Волинського воєводства. На початку 40-х років ХVІІ століття місто за чисельністю населення (7 тисяч чоловік) поступалося лише Острогу та Луцьку. З ХVІ століття розпочався також активний розвиток релігійного та культурного життя Корця.

 У другій половині ХVІ століття князь Богуш Корецький заснував у Корці монастир на місці зруйнованого в 1496 році татарами. Добудовував його вже Яхим Богушевич. Він попросив освятити обитель галицького владику Гедеона Балабана, який зробив це разом з іншими ієрархами: єпископом Луцьким та Острозьким Кирилом Терлецьким, єпископом Пінським Іоанном Гоголем, викладачами Острозької академії Герасимом Смотрицьким і Гераклієм Шеверинським за підтримки інших представників православного духовенства та населення. Новозбудований храм було освячено на честь Воскрісіння Христового. Першою ігуменею Корецького Воскресенського монастиря стала сетра князя Яхима – Серафима (в миру княжна Софія Корецька), яка в день освячення обителі прийняла постриг. Князі Корецькі давали щедрі фундуки (пожертви) на монастир, і серед цих дарувань - передмістя Корця Острівок, Берег із землею та селянами, село Климець Овруцького повіту.

 Через 20 років після підписання Берестейської унії, в 1616 році Воскресенський монастир було передано уніатському ордену базиліан (василіан), а в 1620 році князь самійло, який першим серед Корецьких перейшов у католицьку віру, почав будувати у Корці ще один монастир (кляштор), який було завершено у 1622 році. Належав він чернецькому ордену францисканців, які володіли ним до 1831 року.

 Монастирі були основними осередкамикультури та освіти у Корці за литовсько-польської доби. Значну вагу культурному розвитку міста приділяли також і місцеві магнати, які протягом кількох поколінь збирали бібліотеку, яка перейшла у спадок від них до князів Чарторийських і повністю згоріла під час пожежі в князівському замку в 1832 році.

 Корецькі виступали також фундаторами багатьох літературних і мистецьких пам”яток як у Корці, так і в інших містах України. Так, коштами князів Корецьких був відлитий дзвін на вежу Корнякта у Львові.

 У 1569 році, в розпал боротьби православними, католиками та реформаційною течією антитринітаріїв (соцініан), прихильники якої виступали проти постулату святої трійці, в місті, на замовлення князя Богуша Корецького - активного “ревнителя православ”я” було видано збірник, основу якого складали антитринітарістичні полемічні статті, переважно компілятивного (скопійованого) характеру. Одна зі статей збірника є оригінальною. Вона називається “Слово о Рожестве Христовом” і за змістом перегукується з полемікою Зиновія Отенського та Федора Косого на теренах Московського царства. Нині цей збірник зберігається у відділі рукописів бібліотеки Академії науки Литви (фонд 19, №103).

 З розвитком друкарства друковані книги почали з”ялятися і в маєтках князів Корецьких. Насамперед це стосується книг Івана Федоровича. Один з його “Апостолів”, надрукований у Львові в 1574 році,було надано в дар реєстровим козаком Іваном Лестуном та його дружиною Преображенській церкві в маєтку Корецьких у містечку Лісниках (нині ця книга знаходиться в російській Державній публічній бібліотеці ім.М.Салтикова-Щедріна у Санкт-Петербурзі; шифр. 1.1.21.б.). цілком можливо, що подібні книги були і в самому Корці.

 У першій половині ХVІІ століття в Корці пожвавилось просвітництво. Це, насамперед, було пов”язано з іменем українського поета, педагога, перекладача, церковного діяча Лаврентія Зизанія-Тустановського, який мешкав у місті з 1612 по 1634 рік (з перервами), ймовірно - при одному з корецьких монастирів. Помер і похований у Корці.

 Корець на 2 роки став основним місцем життя та діяльності Л.Зизанія, У місті він займався переважно релігійною, антикатолицькою діяльністю та написання своїх творів. Для активної участі в супільно-політичному та культурному житті він у 20-х роках ХVІІ століття виїжджав до Києва, де працював у друкарні Києво-Печерського монастиря редактором і перкладачем, входив до культурно-просвітницького гуртка києво-печерського архімандрита Єлисея Плетенцького, де мав славу “дидаскала та вітії”.

 Лаврентій Зизаній був автором першої української граматики – “Граматика словенська сьвершеннаго искуства осми частий слова” (1596 рік) і першого в україні та Білорусі букваря зі словником-читанкою “Наука ку читаню і розуменю писма словенскаго”.

 З полемічних творів Зизанія найбільш відомим є “Катехізис” (“Великий катехізис”), укладений та надрукований у 1627 році у Москві. Та оскільки ця книга містила в собі раціональне тлумачення деяких церковних догматів, її було оголошено єретичною і всі примірники спалено. В Україні “Катехізис” поширювався в рукописах.

 Найбільшого мистецького розвитку в Корці набули архітектура та будівництво. Протягом другої половни ХІV – першої половини ХVІІ століття в місті було збудовано замок (1380 рік - ХVІІ століття), костел святого Антонія (1533 рік), дерев”яна кладовищенська церква святого Іллі (1595 рік), Воскресенський монастир (1571-1616 роки), кам”яний міст через рів до замку (ХVІ століття), монастир францисканців (1620-1622 роки).

 Початкову освіту діти заможних корецьких міщан здобували при монастирських школах, на існування яких вказує існування в місті такого педагога, як Лаврентій Зизаній. Хто мав змогу - продовжував навчання в Острозькій академії. У 1639 році митрополит Київський петро Могила відкрив у маєтку київського воєводи Адама Киселя – містечку Гущі (нинішнє смт.Гоща, за 30 км на захід від Корця) філіал створеної ним Київської колегії. Треба вважати, що певна частина жителів Корця здобувала освіту в цьому навчальному закладі.


 Національно визвольна війна українського народу років і після воєнний період (1648 рік – кінець ХVІІ століття)

 Напередоні війни 1648-1657 років у Корці нараховувалось 1124 дими і мешкало більше 7 тис.осіб.

 Відгомін повстання, яке розпочалося взимку 1648 року на Запоріжжі, швидко докотився до міста. Вже в травні 1648 року після перемог повстанців над польським шляхетським військом гетьманів Потоцького та Калиновського під Жовтими Водами та Корсунем шляхта почала залишати Корець, хоча основні сили козаків були ще досить далеко від кордонів Волині, а в самому місті стояла сильна військова залога князя Самійла-Карла Корецького. Сам князь з власною хоругвою перебував у складі польського війська і брав участь в обох згаданих битвах. Правда, єзуїт Несецький стверджував, що під Корцем козаки повністю знищили надвірну хоругву князя (хоча документальних підтверджень цьому немає), а тому цілком імовірно, що в середині 1648 року місто було зовсім беззахисним перед наступаючими козацькими частинами.

 На початку липня 1648 року на Південно-Західній Волині з”являються загони Максима Кривоноса, який зі своїми головними силами розташувався під Старокостянтиновим, де розгромив об”єднані сили польської шляхти під командуванням князя Єремії Вишневецького, після чого сам рушив на Волинь. Наближення війська Хмельницького спричинило до селянських антифеодальних виступів у деяких населених пунктах краю. Так, у селі Крилів селяни напали на володіння орендатора В.Гощицького, де вбили урядника і розгромили два фільварки.

 Наприкінці липня загони Кривоноса здобули Корець. З цією подією пов”язана романтична легенда, яка знайшла своє художнє втілення в трилогії Михайла Старицького “Богдан Хмельницький”.

 На час відсутності князя Самійла -Карла господинею міста залишилася його молода дружина Вікторія. Окрім неї, в князівському замку знайшли притулок дружини найбільших магнатів Волині ( тому числі й дружина Є.Вишневецького – гризельда). Корець обложили козацькі війська, якими командував давній коханець княгині Вікторії – полковник Чарнота. Він поставив вимогу видати йому княгиню Корецьку як заложницю, обіцяючи навзамін зняти облогу з міста та замку. вікторія погодилася на таку пропозицію, і козаки відступили, обійшовши Корець стороною. Та історія ця мала трагічний кінець: під час облоги Збаража військом Б.Хмельницького княгиня Корецька, яка вже рік їздила всюди з козацьким обозом, почала слати на кінчиках стріл в обложене місто відомості і про плани та заходи козаків. Дізнавшись про це, Чарнота власноруч, перед всім козацьким військом, стяв коханці голову.

 Після того, як Корець увійшов до складу козацької держави, він був у другій половині 1648 року включений до складу новоутвореного Звягільського полку, який був за своїм складом міщансько-селянським. Це підтверджує і той факт, що звягельський полковник Іван Донець і полковий сотник Михайло Тиша до набуття своїх посад були заможними міщанами.

 У вересні 1648 року відбулася битва під пилявцями, в якій на боці поляків брав участь князь Корецький, котрий командував полком. Результатом Пилявецької битви став повний розгром польської шляхетської арміїі. Хмельницькому відкрився шлях на Варшаву, і козацькі полки вирушили на захід.

 Наприкінці 1648 року польський уряд відрядив до Києва на переговори з гетьманом Хмельницьким своїх комісарів на чолі з Адамом Кисилем.

 По дорозі до Києва комісари зробили 20 січня 1649 року короткочасну зупинку “w Korce u j/ m/ Koreckiego”. У лютому комісари провели переговори з гетьманом, на яких була визначена лінія розмежування між польськими та козацькими військами. Вона на Волині повинна була пройти по межиріччю Горині та Случа, а отже, Корець опинявся у прикордонній смузі.

 Кордон, який було встановлено на переговорах між польськими комісарами та Хмельницьким, не був постійним. Фактично територія між Горинню та Случем була нейтральною, а основна лінія розмежування проходила по річках Случ і Мурфа. Для її зміцнення гетьман вислав два козацьких полки (10 тис.чоловік). У Звяглі стояли сотні Чернігівського та Лубенського полків. Під час розвідувальних вилазок окремі козацькі загони доходли до Корця.

 Хмельницький не був зацікавлений у передчасному загостренні відносин з Польщею, а дана місцевість була найбільш вибухонебезпечною зоною, оскільки тут, у межиріччі Горині та Случі, почалася концентрація селянських загонів, в які вливалися незадоволені політикою Хмельницького, що призвело до повернення шляхти в маєтки. Члени цих загонів планували самостійні локальні бойові дії. Щоб запобігти небажаним ексцесам, гетьман послав до Гощі наказного переяславського полковника андрія Романенка “для береганья собранья свовольного, чтоб на поргаичье на Горинью на которого меж нами и ляхами поставленого договору в покое держать”. Проте цей захід не мав дієвих наслідків. На нетральній території розпочалися заворушення. У квітні 1649 року загони повстанців обложили в Корці корогви С.-К. Корецького. 5 травня шляхта Волинського воєводства прийняла на своєму сеймику рішення для захисту своїх маєтків створити полк чисельністю 1,5 тис.осіб.

 Тим часом на лівому березі горині концентрувалися регулярні польські війська під командуванням Адама Фірлея, чекаючи слушної нагоди для того щоб перейти річку і розпочати бойові дії. Скориставшись селянськими заворушеннями на правому березі як приводом для порушення перемир”я, вони форсували Горинь і почали громити селянські загони. Фірлей виручив князя Корецького з обложеного міста і за його допомогою захопив Звягель, попередньо розбивши козаків під командуванням полковника Донця. У відповідь на польський терор у Корці влітку 1649 року спалахнуло повстання жителів під проводом Федька Возниці, Яська Форитара, Васька Качановського, Тимка Рудковського та Яська Яницького.

 Та князь Корецький вже не виявляв такої активності, як раніше у боротьбі з козаками. 12 червня 1649 року Адам Кисіль невдоволено писав канцлеру Єжи Осолінському, що “князь…Корецький сидить в Корці, нічого йому досі не чинили і ні про що, що з ним далі (після Пилявців) діялося не знати”. Та в середині літа, ніби засоромившись свої бездіяльності, Корецький зі своїм загоном кіноти кількістю 600-800 воїнів вирушив на допомогу обложеному в Збаражі шляхетському війську, але особиста ворожнеча з брацлавським воєводою Лянцкоронським, у якого на той час було найбільше особистого війська – 3 тисячі – змушувала князя триматися окремо. Для шляхетського війська це було характерно, адже воно часто керувалося лише гонором та антипатіями. Лише особисте втручання короля змусило Корецького до спільних дій з Лянцкоронським. Корецькому було наказано об”єднатися з брацлавською воєводою. На початку липня загін один із семи королівських полків. На переправі під Зборовом полк Корецького зазнав кількох атак татарської кінноти, а в самій Зборівській битві 15 серпня витримав перший удар татар. Під Корецьким було вбито коня, що відзначив згодом король. Але полк князя не зміг витримати жодної з подальших атак ординців, а тим більше – завдати зустрічного удару. Корогви с.-К. Корецького було зім”ято.

 Однак незважаючи на успіхи у боротьбі з польським військом, згідно умовами Зборівського договору (підписаний 8 серпня 1649 року), Хмельницький змушений був відмовитись від території Звягельського полку, на землях якого, як і на землях інших полків, окрім Київського, брацлавського та Чернівського, зберігалося шляхетське землеволодіння. Договір ще не був затверджений польським сеймом і не набрав юридичної сили, а князь С.-К. Корецький вже виявив невдоволення ним, скаржачись в одному з листів, що невдячна Вітчизна не хоче знати про те, що він може повернутися у володіння в Україні 20 містами і 200селами, які згідно з умовами договору залишилися на контрольованій козаками території.

 Після затвердження Зборівського договору сеймом Речі посполитої в січні 1650 року магнат повернувся до Корця і, незважаючи на амністію, оголошену польським королем для учасників повстання, почав їх переслідувати, карати на смерть і саджати на палю. Окрім того він направив військовий загін до своїх маєтків, які знаходилися на території Кальницького полку, для того, щоб примусити селян і міщан виконувати колишні повинності. Це викликало спротив місцевого населення. Коли звістка про свавілля Корецького дійшла до Варшави, король дуже занепокоївся і звернувся з вимогою до князя не порушувати мир, надіславши водночас листа до Хмельницького з проханням не втручатися в ці події, а краще запобігти “новим бунтам”.

 Мир, укладений у Зборові, був нетривким, Хмельницький саме через своїх послів ставив вимоги про перегляд умов договору, наполягаючи на розпуску польського війська, виведенні його за межі України, ліквідації церковної унії. Польський сейм, який тривав 25 листопада до 14 грудня 1650 року, не задовольнив ці вимоги і ухвалив готуватися до війни. Зі свого боку український гетьман теж розпочав групування сил і активізував зовнішні відносини з метою пошуку союзників.

 Бойові дії розпочали в січні 1651 року загони Івана Богуна, які цього ж місяця зайняли Корець. Та цього разу козаки володіли містом недовго – внаслідок поразки козацько-селянських військ під Берестечком воно знову опинилося під польською владою. Правда, після Берестецької битви Корець, як і інші міста Волині, був геть спустошений і безлюдний. Роз”їзди польського війська, яке йшло за козацькими частинами, не могли знайти в околицях Корця нічого їстивного. Враховуючи, що відбувалося все це в середині літа, то руїна на Кореччині досягла дійсно величезних масштабів.

 18 вересня 1651 року під Білою Церквою було підписано мирний договір між військом Запорізьким і Річчю Посполитою. Він передбачав створення козацького реєстру в 20 тис.осіб і залишав під контролем гетьманського уряду лише Київщину. Поділля, Волинь і Чернігівщина відходили до Польщі, й на їхні землі знову поверталася польська шляхта. Сейм не підтвердив умов Білоцерківського договору, що дало змогу козацькій старшині, яка зібралася в Чигирині в травні 1652 року, звільнити Запорізьке військо від присяги, складеної за пунктами договору, та розірвати мирні відносини з Польською короною. Вже 21 травня козаки отримали першу значну перемогу з часу Берестецької катастрофи – під селом Батогом було розгромлено війська коронного гетьмана Калиновського. Ця перемога дала змогу українським військам зайняти території по річку Случ.

 Близькість козацького війська дала поштовх до відновлення визвольної боротьби на Волині. В її населених пунктах почали спалахувати повстання. Повстали серед інших і жителі Корця. Внаслідок цих повстань було звільнено територію Волині аж до міста Дубно, але згодом до корця знову вступили польські війська.

 Протягом 1652-1653 років місто перебувало в районі частих дрібних сутичок між козаками і татарами з одного боку та поляками - з іншого. Так, 12-13 жовтня 1653 року татарська чата (загін) у 600 коней на короткий час захопила Корець.

 Після Переяславської угоди 1654 року між урядом Б.Хмельницького та Московським царством Корець залишився під владою Речі Посполитої, ставши знову прикордонним містом. Хоча міста в прямому розумінні вже не було. За даними подимного реєстру 1654 року 19 поселень Корецької волості, у тому числі Корець і три містечка (Ярун, Киликиїв, Межиріч), внесли п”ятикратний подимний податок від 231 диму, тоді як у 1629 році - від 2901 диму. Таким чином, у Корці залишилося близько 20-30 димів, тобто 2-3% передвоєнної кількості (1124 дими). Деякі села взагалі перестали існувати. Наприклад, за даними свідчень про кількість димів у містах і селах, які підлягали обкладенню подимним податком у 1648-1654 роках, у селі топча Межиріцької волості нараховувалося 22 дими, а з 1655 по 1658 рік - 0.

 Таке становище залишалося незмінним до 70-х років ХVІІ століття, оскільки Південно-Східна Волинь залишалася спірною землею, що негативно впливало на відновлення соціально-економічного та культурного життя краю.

 Королівський уряд Польщі, не бажаючи миритися із тратою значної кількості українських земель, не визнав рішень Переяславської ради. У березні 1654 року польське військо відновило бойові дії, але в результаті наступальних операцій українського війська 1654-1655 роках частину Волині, по Горинь, було звільнено, і Корець знову увійшов до складу Української держави. Але в 1657 році у відносинах з Річчю Посполитою Богдан Хмельницький досягнув згоди, за якою для україни кордон мав проходити по річці Случ, для польщі – по Горині, а територія між ними (на якій знаходився Корець) вважалася нейтральною, і за дотриманням на ній порядку спільно стежили польські та козацькі залоги. У 1657 році через місто проїжджало австрійське посольство до гетьмана Хмельницького на чолі з архієпископом павлом Парчевичем.

 У вересні 1658 року гетьман Іван Виговський підписав з Річчю Посполитою Гадяцьку угоду, яка фактично означала входження українських земель до складу Польщі на правах автономного державного утворення – Великого князівства Руського. Найпершою вимогою, яку поставили польські емісари перед Виговським наступного після укладення угоди, було виведення козацьких загонів з межиріччя Горині та Случі, оскільки територія ця мала увійти до складу Власне Польщі. Та після позбавлення Виговського гетьманської булави у 1659 році Гадяцький договір було розірвано, і польсько-українська війна, до якої приєдналась і Московська держава, розгорілася з новою силою.

 У червні 1660 року до Межиріч підійшло двотисячне військо коронного гетьмана Потоцького. Жителі містечка вперто захищались, укріпившись за валами фортеці. не здолавши їх, Потоцький змушений був відступити.

 За Андрусівським перемир”ям 1667 року між росією і Польщею Корець увійшов до складу польських земель. У цей же час на історичній карті україни з”являється Корецький козацький полк, який брав участь у боротьбі гетьмана Петра Дорошенка з Петром Суховієм, підтримуючи останнього. невідомо, правда, чи це був правонаступник Звягельського полку, чи самостійна, заново створена військова одиниця, яка проіснувала недовго. під Корцем також групував свої сили інший противник Дорошенка - Михайло Ханенко.

 У 1669 році група козацької старшини на чолі з Петром Дорошенком визнала протекторат туреччини над Правобережною україною. Дорошенко привів із собою 6000 кримських татар, послав їх на Волинь і розмістив в околицях Корця та Звягеля. Саме в цих містах татарська орда чинила найбільші звірства.

 Внаслідок Бучацького мирного договору 1672 року між Польщею та Туреччиною, остання захоплювала Поділля, а Брацлавщина та Південна Київщина відходили під булаву Дорошенка. Після підписання договору турецьке військо (більше 300000 вояків) перейшло Дунай і вторглося на Поділля. Звідси турки і татари здійснювали набіги на Волинь, проникаючи до самого Корця.

 Після припинення активних бойових дій місто почало відроджуватися. На це, насамперед, вказує збільшення чисельності міського населення, яке на кінець 70-х років ХVІІ століття становило 4706 осіб.

 У 80-х роках Корець залишався значним населенним пунктом Волині. Його згадував гетьман Іван Самойлович у своєму зверненні до російського уряду з проханням висунути претензії на правобережну україну і не укладати мирну угоду з Польщею. “Бо вся тогобічна сторона Дніпра, - писав самойлович у 1686 році, - Поділля, Волинь, Підляшшя, Підгір”я і вся Червона Русь, де стоять славні міста Галич, Львів, перемишль, Ярослав, Люблін, Луцьк, Воллодимир, Острог, Заслав, Корець та інші, від початку існування тутешніх народів належали до руських монархів “.

 Та незважаючи на це звернення, договір між росією і Польщею, який дістав назву Вічного миру, в 1686 році було підписано. правобережна Україна, а отже, і Корець, відходила під протекторат Польщі без претензій з боку Росії. Корець більш ніж на 100 років виявився відірваним від активного суспільно-політичного та соціально-економічного життя і поступово починає занепадати.


 ХVІІІ століття - 1861 рік

 До Корця ХVІІІ століття характеризувалося поступовим занепадом – його мешканці вели непримітивне провіційне життя. У 1775 році в місті нараховувалося всього 272 будинки, а в 90-х роках ХVІІІ століття в ньому мешкало 4706 осіб і була відсутня будь-яка промисловість. У Межирічах, які в 1776 році втратили Магдебурзьке право, у 1798 році був 121 двір і 1069 жителів.

 У 1651 році перервалася лінія князів Корецьких. Останній їх представник, Самійло-Карл, помер бездітним, а тому Корець перейшов до родичів Корецьких – Лєщинських, а на початку ХVІІІ століття - до однієї з гілок магнатської родини Чарторийських, які почали зватися Чарторийськими-на –Корці. Відродження населеного пункту розпочалося при останньому представникові цього роду, стольнику Великого князівства Литовського Юзефі Чарторийьскому. Насамперед, на початку свого володіння містом,у 1780 році, він здійснив велику перебудову замку, внаслідок чого повнстю змінився зовнішній вигляд споруди, яка була пристосована під князівський палац і резиденцію. У 1788 році поблизу замку було збудовано малий князівський палац.

 Наприкінці 80-х років ХVІІІ століття на березі Корчика було відкрито поклади високоякісної каолінової глини. На їх основі в 1790 році було засновано порцеляново-фаянсовий завод, який того ж року випустив першу продукцію: чашки, чайники, столові сервізи, свічники – всього понад 20 тис.штук посуду. Це були перші порцелянові (фарфорові) вироби саме українського виробництва. На них ставилась власна заводська марка – напис “Korec”, виконаний від руки золотом, що, до речі, теж було першою торговою маркою, яку почали застосовувати в Україні.

 Окрім дорогих речей, на підприємстві виробляли також посуд для простолюду: поштучні тарілки, чашки з блюдцями, чайники. кавники, цукерниці, ажурні чашки, вази для квітів та інше; виготовляли спеціальні баночки та вазочки для аптек. Для Катерини ІІ тут було виготовлено сервіз на 12 персон. За це імператриця нагородила директора фабрики Мезера. Вже в 1793 році на фабриці працювали на 86 верстатах понад 1000 майстрових, художників та інших робітників. За головними майстрами фабрики, братами Францом та Михайлом Мезерами, постійно шпигували: їм заборонялося виїжджати з містечка, заводити знайомства з місцевими мешканцями; але плата у майстрів була досить досить високою.

 Оздоблення готових виробів на підприємстві займалися 73 місцевих художники. Найвідомішими серед них були: антон Гаєвський, Григорій Хомицький, Блюман. також найкращими були: точильник Григорій Повицький, формувальник Петро Турчинський, модельник Ілля Самборський. особливою витонченістю вирізнялися малюнки Ф.Компаничної, кріпачки Юзефа Чарторийського.

 В оздоблені виробів широко застосовували прийоми класицизму кінця ХVІІІ століття, який у цей час набував розквіту в українському мистецтві. У перший період виробничої діяльності на підприємстві найчастіше всього застосовували розпис золотом на білому фоні черенка. Останні 15 років роботи фабрики характеризувались оздобленням із застосуванням поліхрому, квіткового розпису.

 Матеріал для фабрики, глазур завозили з-за кордону, а глину і різні супутні компоненти добували на місці. Ввесь посуд продавався у Корці, у спеціальній крамниці, а також в інших губерніях і країнах. Польський король Станіслав Понятовський 19 травня 1790 року надіслав Францові Мезеру лист з подякою за створення підприємства.

 Корецький фарфор, за свідченнями сучасників, не поступався саксонському і був кращим, ніж віденський. Нині окремі зразки продукції заводу представлені в експозиціях музеїв Парижа, Варшави, Лейпцига, Львова, Москви, Санкт-Петербурга, Полтави; столовий сервіз корецького фарфору, який знаходиться в санкт-петербурзькому Ермітажі, належав російській імператриці Катерині ІІ.

 У 1797 році пожежа знищила завод з усім майном. У 1804 році Ю.Чарторийський, мріючи відродити славу корецької порцеляни, запросив на посаду директора фабрики севського майстра Меро. На короткий період виробництво високоякісної продукції було відновлено, але після смерті князя в 1810 році підприємство почало занепадати, виробничі потужності залишилися незмінними, без тенденцій до зростання. У 1823 році тут працюало 77 кріпаків і 7 вільнонайманих робітників. Та невдовзі місцеві запаси сировини було вичерпано, і каолінову глину довелося возити аж з Дубровиці, за 150 кілометрів. Це створювало багато труднощів, і в 1831 році підприємство припинило існування.

 Окрім порцеліново-фаянсового заводу, наприкінці ХVІІІ століття в Корці існувала також полотняна мануфактура, на якій у 1787 році працювало 6 майстрів-ткачів, 2 учні-ткачі, 1 майстер-серветник, 4 учні -серветники і 80 прядильниць.

 Давали продукцію і три шкіряні мануфактури, які належали: міщанці Вікторії малевській, іноземцю Даніелю Ситресу і купцеві Шмулю Дисюку.

 У 1793 році відбувся другий поділ Польщі, за яким Правобережна Україна увійшла до складу Російської імперії. Корець було включено до складу Волинського (до 1795 року - Ізяславське) намісництва, а з 1797 року він став містечком Новоград-Волинського повіту Волинської губернії.

 Входження Корця до складу Росії активізувало економічний розвиток міста і сприяло створенню нових підприємств. На поатку 90 років ХVІІІ століття у місті відкрилася нова суконна мануфактура, на якій у 1797 році було виготовлено 9900 аршинів сукна та інших вовняних тканин. Продукцію цю виготовляли на 9 верстатах 39 постійних і 100 сезонних робітників. Ця мануфактура була вотчинною і належала Ю.Чарторийському. У подальші роки обсяг випуску продукції на ній зростав.

 1823 рік став піком продуктивності підприємства, яке за кількістю виготовленої продукції поступалося на Волині лише Рівненській мануфактурі (66 тис.аршинів). Цього результату було досягнуто мінімальною кількістю робітників. Так, якщо в 1809 році на Корецькій суконній мануфактурі працювало 326 робітників, у 1815 році - 315, то у 1823 році - 183 (182 кріпаки і 1 вільнонайманий). Це дає підстави вважати, що власники мануфактури – наступники Ю.Чарторийського – провели певну механізацію виробництва, що дало змогу зменшити більш ніж у 1,5 раза кількість робітників.

 Суконні мануфактури, окрім Корця, існували також і в деяких селах, які зараз входять до складу Корецького району.

 Окрім згаданих, у середині ХІХ століття на території Кореччини діяли ще такі підприємства: у Корці - 4 шкіряні (виробляли продукції на 1250 крб. На рік) і свічковий (продукції на 680 крб. На рік) заводи; в Жадківці – невелике цегельне підприємство; в Дермані – поташне 9виручка від продажу продукції цих закладів становила відповідно 240 та 970 крб. на рік).

 У 1831 році на польських землях Російської імперії вибухнуло повстання, яке було придушене царським урядом. У повстанні брало участь і польське населення корця. Результатом поразки повстанців для корецьких поляків стала конфіскація у них францисканського кляштору і передача його православній громаді міста, внаслідок чого релігійна установа, котра понад два століття була католицьким монастирем, стала монастирем православним, який дістав назву Свято-Троїцького.

 Через повстання постраждав також і один з тогочасних власників Корця - граф Герман Потоцький; у нього забрали ту частину Корця, якою він володів, і передали її до казни. Інша частина Корця залишилась у володінні князя Артура Яблонського та нащадків іншої лінії Потоцьких – Молодецьких (названі вельможі стали власниками Корця після смерті Юзефа Чарторийського у 1810 році).

 У польських власників конфіскували і промислові підприємства, деякі з них закривалися, а деякі зменшували обсяг виробництва, що призвело до їхньої поступової деградації й закриття у зв”язку з банкрутством. Так, у 1847 році було закрито Корецьку суконну мануфактуру.

 Таким чином, у середині ХІХ століття економіка Корця набула аграрного характеру, а базувалася вона, головним чином, на торгівлі хлібом. Місто навіть стало одним з головних пунктів цієї торгівлі в Україні. У Корці регулярно проводилися зернові ярмарки. Місто вело активну торгівлю й іншими сільськогосподарськими товарами. Шлях, що вів до Києва, втратив своє основне значення. Тепер головний шлях з Волині на Київ проходив на півсотні кілометрів південніше міста і пролягав через Славуту, Шепеиівку, Полонне, Бердичів. А для Корця основним став шлях, який вів у північному напрямку – через Людвипіль, Березне, Степань, Пінськ, Мінськ – до Петербурга.

 У листопад 1846 року за завданням Археографічної комісії Корець відвідав Тарас Шевченко. У своїй повісті “Варнак” він писав: “Из кременца пошел я через село Вербу в Дубно, а из Дубно на Острог, Корец и на Новоград-Волынський». У місті Шевченко зробив кілька замальовок історичних пам”яток, давши опис їх стану на сторінках повісті “Прогулка с удовольствием и не без Морали”: “ На полях Волыни и Подолии вы часто любуетесь живописными, как, например, в Остроге или в Корце. в Корце даже церковь, хранилище бальзамированых трупов графов Корецких сама собою в развалины превратилась».

 У 1845 році в Корці побував відомий український та російський історик Микола Костомаров, який вчителював тоді в Рівненській гімназії. Метою його приїзду до міста був збір фолькльору, а також історичного та етнографічного матеріалу.

 У 1850 році в Корці зупинявся класик французької та світової літератури Оноре де Бальзак, який їхав до Бердичева на вінчання з графинею Е.Ганською.


 

1861-1917 роки

 Після соціально-економічних і суспільних реформ 1860-1870-х років у Росії розпочався новий етап піднесення Корця: створювалися нові підприємства, відкривалися лікувальні та освітні заклади. У 1897 році в місті працювало 2 шкіряних і 1 пивоварний заводи, 5 водяних млинів і 1 паровий, знову відновила роботу суконна фабрика. У 1898 році граф Й.Потоцький побудував тут цукровий завод, на якому в 1906 році працювало 437 робітників.

 У 1893 році в Корці було відкрито перший у його історії офіційний навчальний заклад – двокласну церковнопарафіяльну школу.

 Збільшується населення міст і містечок Кореччини. Так, у Межирічах у 80-х роках ХІХ століття нараховувалось 302 будинки і 1612 мешканців; працювали невелика суонна фабрика і пивоварний завод; діяла школа військових писарів.

 Корець у 80-х роках ХІХ століття був одним із найгарніших міст Волині. У ньому була поштово-телеграфна контора і станція диліжансів. Містечко займало велику територію і складалося з власне містечка (переважно єврейським населенням) і кількох передмість – Жадківки, Заруддя, Юзефина та інших, де мешкало православне населення. Загальна кількість жителів сягала 12 тисяч чоловік, з них 10 тисяч становили євреї. Вигідне положення на Києво-Брестському шосе сприяло розвитку в місті торгівлі та промисловості.

 На початку ХХ століття площа Корця становила 350 десятин, у ньому було 13 вулиць і провулків, 2007 будинків, з них 88 - кам»яні. У місті діяли 4 приватні школи та 4-класне державне міське училище.

 Оскільки Корець розташовувався на шосейній дорозі Житомир-Рівне, то в ньому була дорожня станція, поштово-телеграфна контора, земська поштова станція (яку обслуговувало 10 коней), діяв поліцейський стан.

 Велика увага зверталася на лікарську дільницю. При ній працював фельдшер Осип Незнайко. Також існували єврейська лікарня, лікарня пр цукрозаводі, земська лікарня на 10 ліжок, дві аптеки; медичну допомогу населенню надавали чотири лікарі, три зубних лікарі, акушерка і баба-повитуха.

 Проводились ярмарки: у Корці – в перший день кожного місяця, а також 9 лютого, 10 березня, 10 травня, 24 червня та 7 грудня.

 Ситуація в краї ускладнилася під час першої світової війни. Кореччина знаходилася у прифронтовій смузі. У Корці та Межирічах розташовувалися військові частини царської армії. У Межирічах також знаходився госпіталь.


 1917-1921 роки

 Суспільно-політичний рух у Корці активізувався після лютневих подій 1917 року в Петрограді. У місті посилились українські державницькі настрої, населення виступило в підтримку Центральної Ради, створеної 4 березня 1917 року в Києві. Коли на початку червня Тимчасовий уряд відхилив вимогу Центральної Ради надати автономію Україні, місцеве населення підняло повстання проти представників адміністрації, які виконували вказівки комісарів Тимчасового уряду.

 У той же час у місті діяв досить сильний більшовицький осередок, члени якого були, в основному робітниками цукрового заводу. Після того ж, як у вересні 1917 року розпочалася більшовизація рад в Україні, корецькі більшовики прийняли резолюцію про необхідність завоювання більшості у волосній раді. Комуністи поступово витісняють українських есерів. Їхні позиції особливо зміцнилися після перевороту 25 жовтня 1917 року в петрограді. Як наслідок – ще до того, як більшовицькі війська під командуванням Муравйова, що рухалися зі сходу, 26 ісчня 1918 року зайняли Київ, у Корці 12 січня було проголошено Радянську владу. Щоправда, протрималися вони менше, ніж півтора місяця. 19 лютого 1918 року німецькі війська згідно з умовами Берестейської угоди між Центральною Радою та Четвертним союзом, вступили на українську землю. 21 лютого вони зайняли Корець, а наступного дня з»єдналися із загонами Центральної Ради у Новоград-Волинському.

 З квітня по грудень 1918 року в Корці при владі були представники адміністрації гетьмана павла Скоропадського. 14 грудня до Києва вступили війська так званої Директорії, і владу гетьмана було повалено. На початку січня 1919 року більшовицька Червона Армія розпочала наступ на Україну, змушуючи Директорію постійно відступати на захід. першого травня війська Першої української радянської дивізії під командуванням Миколи Щорса вступили до Корця.

 З липня 1919 року армія Української Народної Республіки знову розпочала наступ по всьому фронту. 200 серпня 10-а дивізія стрільців оволоділа Новоградом-Волинським. Радянським військам не вдалося зупинити цей рух та з цим завданням успішно справилися польська армія – не без допомоги більшовиків. У серпні 1919 року Польща захопила Корець, і він став опорним пунктом, з якого поляки вирушили до Новоград-Волинського, де і розгромили стрілецькі обози.

 З осені 1919 року до весни 1920 року Корець постійно переходив з рук у руки, влада в місті змінювалася з блискавичною швидкістю, що було характерно для військово-політичної обстановки в тогочасній Україні.

 15 серпня 1920 року польська армія, перейшовши у контрнаступ, розгромила частини Червоної Армії під варшавою. Наприкінці вересня польські війська окупували Корець.


 1921-1939 роки

 Згідно з мирним договором, підписаним у ризі 18 березня 1921 року між РРФСР, УСРР і Польщею, Корець входив до складу Польщі як центр гміни Рівненського повіту Волинського воєводства. відразу ж за східною околицею міста проліг кордон між Польщею та Радянським Союзом. Корець перебував на жорсткому прикордонному та поліцейському режимі, в місті постійно знаходилися військові частини, в”їзд дозволявся лише за перепустками.

 Згідно з переписом 1921 року в корці проживало 4946 осіб, з них: українців - 521 (10,5% від загальної кількості мешканців), поляків – 481 (9,7%), євреїв - 3887 (78,6%), росіян – 32 (0,6%); німців – 14 (0,3%), інших - 5 (0,1%).

 За віросповіданням населення Корця розподілялося таким чином: православні – 570 осіб (11,6% від загальної кількості віруючих); римо-католики - 470 (9,5%); іудеї - 3888 (78,6%), інші - 18 (0,3%).

 Таким чином, Корець на початку 20-х років ХХ століття був маленьким містечком з переважно єврейським населенням, що було характерно для Західної України ще в часи Російської імперії (український етнічний елемент переважав в основному на селі ).

 Дещо непропорційно до відсоткового співвідношення між віруючими різних конфесій були представлені культові споруди міста. У 20-х роках у місті діяло 6 православних церков, 2 синагоги, костел і жіночий православний монастир.

 На початку польської окупації в 1920-1921 роках у місті й навколишніх селах панував безлад, повна дезорганізація всіх сфер життя. Основною причиною цього були постійні військові дії у попередні роки та часта зміна влади. Щоб встановити хоч якийсь порядок у такому важливому прикордонному пункті, як Корець було відновлено діяльність поліції. За польським документом 1920 року, на території міста діяло 19 поліцаїв, з них четверо скеровані з Рівного через старосту, а 15 тимчасово були виділені через начальника 4-го прикордонного району.

 Надзвичайно погіршилася криміногенна обстановка. великого розмаху набули крадіжки та нищення лісів, у чому здебільшого були винні державна поліція та власники, які легковажно до цього ставилися. Зросла кількість звернень населення району до начальства з судовими позовами. та багато з них, особливо спірні питання, не вирішувалися через брак умов для цього. У районі не було приміщення для судді й тому така посада взагалі була відсутня.

 Корець був основним пунктом масового самогоноваріння, яким займалися в основному євреї. Всього в районі було відомо до 30 таємних горілчаних виробництв. Влада намагалася вжити всіх заходів для їх викриття.

 У лісах навколо Корця діяли озброєні банди. Найвідомішою з них була банда Митрофана Заклініка, яка нараховувала 8 осіб. Вони грабували навколишні села і часто здійснювали напади на людей. У багатьох випадках бандити перодягалися у форму польських солдатів, а при небезпеці рятувалися за прикордонною лінією.

 На початку 20-х років катастрофічне становище спостерігалося у всіх сферах соціального життя населення краю, особливо в галузі освіти. Через брак коштів і належної організації на кінець 1920 року лише кілька шкіл у районі продовжували проводити навчання: у Корці – російсько-українська школа, російська гімназія, чотирикласна українська школа та кілька невеличких шкіл у селах. Особливо страждали народні школи через те, що багато шкільних приміщень було зруйновано, а вчительський персонал не мав належної професійної підготовки.

 У Корці на той час діяли цукровий завод, фабрика сукна та мила, млин, крупорушка. Добували граніт на березі Корчика та поблизу сіл Голічівка і Головниця. У місті було два готелі – “Europejski” та “Warszawski”, ресторан, кав”ярня. Діяли також два філантропічних і одне спортивне товариство, дві кредитні установи. Двічі на місяць проводились ярмарки.

 З лікувальних установ у місті існувала “izba chorych” (на 6 ліжок) і диспансер (на 2 ліжка). На території Корецької гміни діяв сеймиковий шпиталь. У Межирічах з подібних закладів діяли амбулаторія на два ліжка і. як і в Корці, “izba chorych”, теж на 2 ліжка. Працювали два лікарі, дантист, фельдшер, була невелика приватна аптека.

 Незважаючи на те, що у Корецькій та Межиріцькій гмінах діяли певні підприємства, виробництво їх було не на високому рівні. Фактично Польща перетворила західноукраїнські землі на ринок збуту товарів і сировинний придаток. На розбудову промисловості уряд не звертав уваги. Переважна більшість населення була зайнята у сільському господарстві. На підприємствах, які існували на кресах, робітники отримували значно меншу зарплатню, ніж їх колеги у Великій Польщі. Продукцію, що вироблялася на місцевих фабриках та заводах, продавали за значно нижчою ціною. Це призводило до погіршення матеріального становища місцевого населення. Ці факти у поєднанні з насильницькою полонізацією кресових земель спричинювали спротив українців. Так, восени 1922 року Рівненським повітом прокотилася хвиля економічних страйків. Один з найбільших виступів відбувся на Корецькому цукровому заводі. Але цей виступ був локальним, тому влада порівняно легко придушила його.

 Та на цьому заворушення не припинились. У селі Користь у 1924 році місцеві жителі побили групу поліцаїв, які прибули в село описати лісоматеріали, захоплені селянами у місцевого поміщика. Виступ вдалося придушити за допомогою великого загону поліції. Було заарештовано 27 чоловік. У тому ж році було спалено панський маєток у селі Забара.

 Прояви непокори владі були й пізніше. У березні 1936 року, в селі Морозівка деякі селяни відмовилися сплачувати податки, та у великий виступ ця подія не переросла. 14-15 червня 1937 року внаслідок зниження денної платні відмовилися приступити до роботи робітники цукрозаводу, зайняті на обробітку буряків. Вимога не була задоволена, а стосовно одного з ініціаторів страйку, Пилипа Якубовича, було розпочато слідство.

 Найактивнішими суспільно-політичними чинниками в 20-30 роках у корці були радикальні організації, головним чином, Сельроб (місцеве відділення відкрите в 1926 році) та Комуністична партія Західної україни (КПЗУ; осередок у місті виник у 1933 році). Це було зумовлено прикордонним розташуванням міста, що, в свою чергу, призводило до подвійної комуністичної обробки місцевого населення - з-за кордону та зсередини. Потрібно відзначити, що спочатку діяльність цих організацій мала певний успіх. Особливо сильні прокомуністичні настрої спостерігалися в самому Корці та прикордонних селах Корецької гміни.

 Докорінно ситуація змінилася в 1933 році, коли в Радянській Україні відбувся голодомор. Реальні відомості про нього друкувала не тільки офіційна польська, а й українська преса, головним чином соціально-демократичного спрямування. Тоді ж КПЗУ активізувала свою діяльність у східних прикордонних районах Польщі. У корці на цукровому заводі теж було створено комуністичний осередок. Члени прикордонних осередків доводили, що ніякого голоду в УРСР немає, що все це вигадки панів, куркулів і попів. Здійснювалася ця пропаганда посередництвом газет “Сель-Роб” і “Сила”. Та жителі міста невдовзі самі довідалися правду про дійсне становище з перших вуст. Влітку 1933 року розпочався масовий перехід кордону селянами з голодуючої Великої України. місцеві жителі були занепокоєні долею своїх рідних по той бік кордону. Вони збирали харчі і йшли до прикордонних постів, прохаючи червоноармійців-прикордонників передати їжу тим, хто потребує, але зустрічали тут відмову, лайку та погрози.

 25 липня 1933 року у Львові з ініціативи Української Парламентської Репрезинтації було утворено Український Громадський Комітет Допомоги Страждальній Україні, який зайнявся збором коштів і матеріальних пожертв для голодуючих. Допомогу, яку збирали у Волинському воєводстві, мали переправляти через Корецьке митницю. Чим це закінчилося, згадує учасник тих подій, житель Корця: “Пункти збору допомоги були в Дубно та Дермані. Обози прийшли в Корець. Польський прикордонний корпус обози пропустив, а московські прикордонники завернули їх назад, заявивши, що нікому на Україні це не потрібно, колгоспники живуть заможно, так що самі кому завгодно допоможуть при потребі. Але ж ми добре знали, що там повальний мор, знали також, що в Одеському порту відправляється мука за безцінь за кордон у мішках з написом “Излишки УССР”. таким чином, бачимо. що місцеві жителі мали уявлення про те, що голод в УРСР мав штучний характер. Тим більше, що, за свідченнями очевидців, урожаї в 1932-1933 роках як по один, так і по другий бік кордону були значно вищими, ніж у попередні роки.

 Тим часом, на початку 30-х років і так нечисленне населення Корця ще зменшилося. Станом на 9 грудня 1931 року в Корці мешкало 4039 осіб, що було на 907 осіб менше, ніж у 1921 році. Найбільше зменшилася кількість українського населення – з 521 у 1921 до 292 у 1931 році, або ж на 44%.

 Досить міцні та впливові позиції в місті займала православна церква. У 1936 році в Корці діяв Свято-Троїцький жіночий монастир і 5 православних приходських церков: Свято-Вознесенська (в передмісті Жадківка, тепер село Жадківка), Свято-Юр”ївська, Свято-Миколаївська, святої Параскеви П”ятниці (П”ятницька), Кузьмо-Дем”янська. У всіх церквах, окрім церкви святого Миколи, богослужіння проводились українською мовою. про високий рівень національної свідомості жителів міста свідчать виступи священнослужителів і прихожан на честь приїзду до Корця архієпископа Волинського Алексія. Приїхавши увечері 25 вересня 1936 року до міста, він одразу ж відвідав монастир, де виступив з промовою антикомуністичногго та антирадянського змісту, в якій змалював ті завдання, які повинна виконувати церква на польсько-радянському кордоні. Зокрема, він сказав: “ Тут (у монастирі) світло, гул дзвонів – може, їх серце пробуджується і, може, вони зобачать світло.


 

1939-1945 роки

 Згідно з пактом Молотова-Ріббентропа, який було підписано 23 серпня 1939 року, Західна україна увійшла до сфери впливу Радянського Союзу. Одним з перших населених пунктів, у який 17 вересня 1939 року увійшли радянські війська, був Корець, котрий у 1940 році став районним центром. Тоді в ньому проживало 15 тисяч осіб.

 Нова влада розпочала свою діяльність з організації радянського управлінського апарату: в січні 1940 року було проведено вибори до районної та міської Рад народних депутатів. Розпочалося також закладення фундаменту соціалістичної економіки – створення колективних селянських господарств. По селах організували колгоспи, а в місті дрібних кустарів об"”днували в артілі; в Корці був націоналізований цукровий завод, на якому розпочалася реконструкція. на околиці міста виникла машинно-тракторна станція (МТС: 11 тракторів, 5 сівалок, 11 плугів, зернозбиральний комбайн, автомобіль). Було також реорганізовано систему освіти, внаслідок чого в райцентрі відкрилися середня та неповна середня школи з українською мовою викладання.

 22 червня 1941 року Німеччина напала на Радянський Союз. Менше ніж через тиждень бойові дії велися вже під Корцем. 27-29 червня тут відбувалися танкові бої на зустрічних курсах між німецькою 13 танковою дивізією та радянською 43 танковою дивізією 19 механізованого корпусу 5 арміїі. 29 червня Ровенський обком КП(б)У провів у Корці свою останню перед виступом нараду на території області, на якій було прийнято рішення про створення підпілля у німецькому тилу.

 4 липня 1941 року німецькі війська захопили Корець, що загрожувало оточенням частинам 19 радянського мехкорпусу, які відступали за Новоград-Волинський укріплений район (НВУР). Для того, щоб забезпечити нормальний відступ, потрібно було на деякий час знову оволодіти містом. Командир 19 мехкорпусу генерал-майор Фекленко і комісар корпусу полковий комісар калядін почали організовувати з відступаючих бійців боєздатну військову одиницю. У ніч на 5 липня було зупинено першу машину з відступаючими червоноармійцями, а до ранку було затримано і послано на Корець майже полк. Того ж дня німецькі частини були вибиті з міста. Військова рада 5 арміїі віддала наказ утримувати його до моменту відходу частин і підрозділів армії за НВУР. Остаточно радянські війська залишили Корець 8 липня.

 У перші тижні німецької окупації в Корці було розстріляно 300 осіб,головним чином партійних і радянських активістів. Частину території міста окупанти відвели під єврейське гетто. Взагалі за роки окупації в корці німці розстріляли понад 8 тисяч жителів міста.

 Після того, як вся Україна була окупована німецькими військами. на її території було утворено рейхскомісаріат “Україна”, який поділявся на 6 генеральних округів. Корець увійшов до складу генерального округу “Волинь”, який охоплював територію довоєнних Рівненської та Волинської, північні райони Тернопільської області, а також частину Брестської та Пінської областей Білорусі. Центром рейхскомісаріату “Україна” та генерального округу “Волинь” стало місто Рівне. Ця обставина призвела до концентраціївеликої кількості радянських партизанських загонів у навколишній місцевості. Їх закидали з неокупованої німцями території СРСР, і вони проводили майже виключно диверсійні та розвідувальні акції, уникаючи прямих бойових зіткнень з німецькими регулярними частинами, оскільки були невеликими за чисельністю. Особливо багато таких загонів знаходилось у трикутнику Городниця-Новоград-Волинський-Корець, що призводило до постійних сутичок у цьому районі між радянськими партизанами, німецькими гарнізонними командами та відділами Української Повстанської Армії (УПА). Так, на початку 1943 року загін спеціального призначення під командуванням полковника Д.Медвєдєва громив фільварки у Корецькому районі та робив рухливі засідки на шосе Рівне-Корець.

 22 червня 1943 року ЦК КП(б)У та український штаб партизанського руху (УШПР) видали спільну директиву, в якій приписувалося командуванню з”єднання партизанських загонів Житомирської області посилити диверсійні акти на шосейних дорогах у межах Овруч-Коростень-Житомир-Бердичів-Краснопіль-Полонне-Корець-Олевськ –Словечно-Овруч. У тому ж місяці під Корцем німецькі літаки закидали бомбами місце постою куреня УПА, який йшов з рейдом на східноукраїнські землі. У самому Корці під час війни діяла підпільна група на цукровому заводі під керівництвом колишнього секретаря Збаразького райкому КП(б)У у Тернопільській області С.Зіненка.

 Окрім загонів червоних партизанів, в околицях Корця діяли відділи Української Повстанської Армії. У серпні 1943 року було введено територіальний принцип організаційної будови УПА. Згідно з ним, Корець увійшов як тактичний відтинок до військової округи “Волинь-Південь” групи УПА-Північ. поблизу міста, в Люблінецьких лісах, між селами Даничів і Головниця діяла школа новобранців УПА, в якій одночасно займалося близько 100 осіб, а в самому Корці, на плодоовочевому заводі, для вояків УПА нелегально виготовляли овочеві консерви, фруктові соки і повидла.

 У зв”язку з наближенням лінії фронту відбулася різка активізація дій радянських партизанських загонів у районі Корця. 14 листопада 1943 року загін імені Кутузова партизанського з”єднання під командуванням Шитова вів бій з німецькою частиною, яка рухалася на Корець з Новоград-Волинського. Тоді було вбито і поранено 306 німецьких солдатів та офіцерів. 21 листопада група автоматників з”єднання даньшина на цьому шосе знищила 5 автомобілів, 1 мотоцикл і 16 німців.

 У Корці перед наближенням радянських військ розпочалися суперечності між німецькими та угорськими частинами окупаційного гарнізону. 14 листопада 1943 року образа німецьким офіцером угорського спричинила збройну сутичку між їхніми підлеглими.

 Вагання розпочалися і серед української поліції, чисельність якої в Корці та районі становила 200 осіб. активна антинімецька агітація, яку проводили члени УПА в її середовищі, призвела до того, що на бік повстанців перейшло 25 поліцаїв на чолі з комендантом поліції району Бобровським, який згодом загинув у боротьбі з німцями вже як старшина УПА.

 Радянські війська вступили до Корця 12 ісчня 1944 року. Бій за місто вів 416 стрілецький полк (командир – майор Макеєв) 112 Рильсько-Коростенської стрілецької дивізії 13 армії. У сутичці загинуло 59 радянських і 195 німецьких бійців та офіцерів, а радянські частини захопили 8 гармат, 7 кулеметів, 7 тракторів, 25 гвинтівок, 1 легковий автомобіль, 50 коней, 20 возів з військовим майном, 34 полонених.

 15 січня 1944 року радянська влада оголосила загальну мобілізацію всіх чоловіків від 18 до 60 років. усіх, хто ухилявся від неї або ж був запідозрений у зв”язках з УПА, заарештували і відправляли до Рівненської тюрми, а звідти - у трафні батальйони.

 УПА не припинила своєї діяльності в районі та околицях міста з приходом частин Червоної Армії. Навпаки - місцеві відділи було значно збільшено. 20 березня 1944 року на шосе Корець-Гоща бійців відділів сотника Енея смертельно поранили командувача Першого українського фронту генерала армії Миколу Ватутіна.

 Відразу ж після звільнення Корця в місті та районі почала діяти державна надзвичайна комісія зі встановлення та розслідування злочинів фашистських загарбників на Рівненщині. Її результати були викладені у повідомлені від 7 травня 1944 року. Згідно з висновками комісії, за час німецької окупації у Корці було зруйновано 50% житлових будинків і знищено 909 селянських господарств у районі.

 Асигнування на введення в експлуатацію нових житлових площ у місті були виділені через рік, відповідно до постанови Рівненського облвиконкому від 1 березня 1945 року. планувалося збудувати в місті 90 квадратних метрів житлової площі, на що виділялося 12000 карбованців. Нове житло, насамперед, призначалося для 30 осіб, відряджених для роботи в Рівненській області Центральним комітетом КП(б)У. Всі вони були вихідцями з Росії та Східної України. Ці люди посіли керівні посади в районному та міському керівництві. Таким чином, було виявлено недовіру місцевому населенню, а підозри з одного боку викликали відповідну реакцію з боку протилежного.

 Обстановка на Кореччині загострилася після того, як 19 травня 1945 року ЦК КП(б)У звернувся до бійців УПА з вимогою скласти зброю і “чесно спокутувати свої злочини”. У відповідь на це загони повстанців у травні-червні 1945 року провели на території Гуцульщини, сокальщини, Крем”янеччини та Рівненщини масову акцію нападів на радянські військові гарнізони та відділи НКВС у містах і райцентрах.У чеврні один з відділв УПА здійснив напад на Корець.

 Після останнього терміну здачі зброї, який минав 20 липня 1945 року, частини Червоної Армії почали здійснювати посилену блокаду базування повстанських відділів. У грудні 1945 року почалася блокада району Гоща-межирічі-Корець. Під час неї було вперше застосовано новий метод боротьби з повстанцями: на села висилалися відділи НКВС у формі бійців УПА, які грабували селян і знущалися над ними за те, що “замало” підтримують український визвольний рух. Проте подібний метод не був на землях Кореччини новиною – ще в жовтні 1944 року червоні партизани, проходячи через територію району, причіплювали до шапок тризубівці й намагалися вдавати із себе “українських повстанців”.

 Політика масових репресій за підтримку підрозділів УПА та масові каральні акції спричинили до поступового згасання бойової активності загонів повстанців у місті та районі. Останній напад на Корець УПА провела силами невеликого відділу в травні 1949 року. Після цього повстанський рух у районі припинив своє існування.


 Історико-архітектурні пам”ятки Корця та Кореччини

 Руїни князівського замку

 Знаходяться на вулиці Замковій на кручі над річкою (правий берег).

 Замок був закладений у 1386 році князем Федором Острозьким. Його оточили глибоким ровом, який наповнювався водами Корчика. Рів відділяв споруду від міста з трьох боків, із заходу замок від нападу прикривала річка. Будучи ізьованим повністю, замок з”єднувався з материком підйомним мостом. У першій половині ХVI століття князь Богуш Корецький укріпив замок мурами, складеними з величезних валунів, зруйновані фрагменти яких добре видно біля південно-західного підніжжя замку. Тоді ж було побудовано кам”яний чотирьохарочний міст, який вів до фортеці.

 У ХVIІ- ХVIІІ століття замок суттєво перебудовувався і набув нарешті ренесансного зовнішнього вигляду. Остання, найбільша перебудова, була здійснена князем Йожефом Чарторийським у 1780 році, внаслідок чого замок був пристосований під князівський палац з бароковими деталями.

 У 1832 році в замку спалахнула пожежа, яка повністю його знищила зсередини – залишилися лише зовнішні стіни. Його руїни увіковічнив у 1846 році на своєму малюнку Тарас Шевченко.

 У 20-х роках ХХ століття пан Бнінський, тогочасний власник замку, взявся за його впорядкування, маючи на меті довести руїни до стану консервації (збереження). Але, оскільки він все робив за власний рахунок, справа посувалася повільно, а згодом і зовсім затихла.

 На сьогодні найкраще зберіглася трьох”ярусна надбрамна вежа. Вона була домінуючою в замковому ансамблі. Її строгий вертикальний об”єм на квадратній основі позбавлений рис оборонної архітектури. Зверху на вежі є круглі вікна, в яких розміщувалися куранти. З півдня і півночі до в”їзної вежі примикають залишки зовнішніх стін.

 Між руїнами знаходяться підземелля з добре збережиними циліндричними склепіннями, які виладені з рваного буту. На внутрішній площадці замку видно виходи фундаментів, які тягнуться з півночі на південь. Тут знаходився житловий корпус. Поряд з ним стояла замкова церква, збудована ще при князях Корецьких. Від неї зараз не залишилось і сліду.

 Кам”яний міст

 Веде через рів до замку. Збудований у ХVI столітті.

 Міст чотирьохарочний, зберігся повністю. Належить до найдавніших споруд такого типу в Україні. подібні мости існують лише в місті Кам”янець-подільський Хмельницької області та смт Цумань Ківерцівського району Волинської області.

 Костел святого Антонія

 Знаходиться на межі міста Корця та села Новий Корець.

 Побудований князями Корецькими у 1533 році. У 1706 році споруду було оздоблено декором у стилі бароко, а в 1916 році повністю перебудовано.

 Вівтарною частиною костел орієнтований на захід. Основний його об”єм доповнений з південного боку високою восьмигранною каплицею, яка вкрита куполом з чотирма люкарнями. Купол завершується світловим восьмигранним барабаном. Деякі дослідники вважають, що об”єм каплиці є старою вівтарною частиною первинного храму, до якого в подальшому із заходу та сходу було прибудовано нинішній об”єм із входом зі східного боку. У південній частині зовнішньої огорожі костелу розміщений вхід на його територію та стоїть дзвіниця з трьома щілиноподібними арками для дзвонів.

 Архітектурний ансамбль Корецького Свято-Троїцького монастиря

 Розташований на центральній вулиці міста - Київській.

 Монастир є найбільшим архітектурним ансамблем Корця. Волинський каштелян карл Корецький, який першим у своїй родині став католиком, спільно зі своїм братом Самійлом заснував у Корці 1620 році францисканський монастир, який будувався до 1622 року. У 1831 році, після польського антиросійського повстання католицький кляштор було ліквідовано, а його споруди передані у відання православної громади. У 1863 році тут засновується православний Свято-Троїцький жіночий монастир,, ігуменя якого, Аполлінарія, в 1867 році починає перебудову його приміщень. У 1880 році монастир освячує архієпископ Волинський і Житомирський Модест. На той час у ньому перебувало, окрім ігумені, 10 черниць і 5 послушниць. У 1892 році в монастирі вже мешкала 81 черниця та послушниця, в 1914 році - 150. У 1921 році Корецький Свято-Троїцький монастир став підпорядковуватися митрополиту Варшавському і всієї Польщі. За радянських часів він також залишався діючим. На початку 80-х років ХХ століття монастир, який тоді належав до Московського патріархату, отримав ставропігію (право внутрішнього самоуправління) і став підпорядковуватися безпосередньо Патріарху Московському, у віданні якого перебуває і досі.

 У наші дні монастир представляє собою комплекс таких історико-архітектурних споруд.

 Троїцька церква

 Головний храм монастиря. Закладена в 1620 році. Будувалась як костел у стилі бароко. У ХVІІІ столітті храм перебудовувався. У 1831 році був переданий православній церкві. Для надання колишньому костелу православних рис у другій половині ХІХ століття його західний фасад надбудували дерев”яною вежею з високим шатром, а в східній частині над середнім нефом звели обманний четверик з п”ятьма головами, непропорційно дрібними порівняно з об”ємом всього храму. Від колишнього костелу залишився лише досить великий фронтон у стилі бароко на західному фасаді.

 Біля східної стіни храму знаходиться могила Анни Андро, уродженої Оленіної, дочки президента Петербурзької Академії мистецтв Олексія Оленіна.

 Вона була близько знайома з О. Пушкіним, який пов”язував з нею мрії про створення сім”ї, але батьки дівчини відмовили поетові. тоді ж народився так званий оленінський цикл його віршів: “Город пышный», «Ее глаза», «Ты и вы», «Приметы», «Что в имени тебе моем…» та інші. У вірші “To Dawe ESQ” Пушкін писав:

 Рисуй Олениной черты

 В жару сердечных вдохновений.

 Лишь юности и красоты

 Поклонником быть должен гений.

 Оленіна згодом вийшла заміж за царського комісара на польських землях Андрія Андро, який мав у своєму володінні серед інших маєтків і село Середня Деражня поблизу Корця (тепер - село Новоград-Волинського району Житомирської області).

 Після смерті чоловіка Анна Андро постриглася у черниці Свято-Троїцького монастиря, подарувавши йому землі в урочищі Шитня, яке знаходиться під Корцем. померла в 1888 році.

 Тепла (літня) церква Іоанна Предтечі

 Збудована в 1890 році. Знаходиться у північній частині території монастиря, планово злита з келіями.

 Келії

 Почали будувати одночасно з монастирем. Корпус келій у плані нагадує літеру “Г”. Спочатку келії були одноповерховими, а у ХVІІІ столітті над ними надбудували другий поверх. На сьогодні вони єдині зі всіх споруд монастиря, які майже не змінили свого початкового зовнішнього вигляду.

 Надбрамна дзвіниця

 Стоїть над головною монастирською вхідною брамою фасадом повернута на південь. Збудована в 1905 році.

 Келії Воскресенського монастиря

 Розташовані на правому березі Корчика, на 300 метрів північніше замкових руїн. Збудовані в 1764-1767 роках у стилі пізнього бароко.

 Ці келії - єдине, що залишилося від Воскресенського монастиря, будівництво якого розпочав у 1571 році князь Яхим Корецький. До 1616 року монастир був православним, потім належав греко-католицькому ордену отців василіан. З унікальних архітектурних ознак зберігся лише декор на східному фасаді споруди, де колись був головний вхід до монастиря. У 90-х роках ХХ століття Свято-Троїцький монастир взявся за реставрацію залишків Воскресенського монастиря, в якому за радянських часів знаходились склади райспоживспілки.

 Малий палац Йозефа Чарторийського

 Стоїть на вулиці Київській поблизу замку. Збудований у 1788 році з очевидним наміром надати цій споруді суто світського характеру на противагу просторово ізольованому, осібному положенню замку. Зараз у приміщенні палацу розташований Корецький районний ліцей.

 Церква святого Миколая

 Знаходиться на вулиці Богдана Хмельницького за 100 метрів на північ від замку. Збудована в 1834 році в стилі російського провінційного класицизму за заповітом колишнього власника Корця Й.Чарторийського. У 1837 році двір церкви обгородили дерев”яною огорожею на кам”яному фундаменті. У 1844 році в храмі було встановлено іконостас, а в 1860 році – горішнє місце і жертовник.

 Зовнішній вигляд церкви надзвичайно масивний і громіздкий, але її внутрішній об”єм візуально не відповідає зовнішньому.

 Зверху церква увінчана величезним, дещо зниженим куполом. З північного і південного боків прибудовані два портики доричного стилю зі спареними колонами на пєдесталами.

 Із західного боку, де головний вхід, влаштований чотириколонний портик, над яким знаходиться дзвіниця.

 Церква святого Юрія

 Стоїть на центральному міському кладовищі. Точної дати її побудови немає. Відомо лише, що вона в 1877 році. Церква дерев”яна, п”ятиголова.

 Будинок, в якому в 1846 році зупинявся Тарас Шевченко

 Стоїть навпроти Свято-Троїцького монастиря. Орієнтований час спорудження - початок ХІХ століття. Зараз у цьому будинку знаходиться центральна районна бібліотека; перед ним стоїть пам”ятник Тарасові Шевченку, а на фасаді закріплена меморіальна дошка з його барельєфом.